Росія називала себе гарантом стабільності на Близькому Сході, але Сирія довела протилежне... Думка Олександра Антонюка
Політичний консультант спеціально для видання «Україна по-арабськи» проаналізував крах кремлівського патронажу та реальні причини відступу Москви
Росія називала себе гарантом стабільності на Близькому Сході. Сирія доводить протилежне.
Майже десять років Кремль просував на Близькому Сході просту тезу: Росія – це та сила, яка приходить і залишається. Цю тезу підкріплювали конкретні об'єкти: авіабаза в Хмеймімі, військово-морський об'єкт у Тартусі і клієнтський режим Башара Асада, чиє виживання залежало від готовності Москви й далі втручатися заради нього. Розрив між цією тезою та реальністю завжди був більшим, ніж здавалося. Останні два роки в Сирії зробили цей розрив неможливим ігнорувати.
Патрон, який не з'явився
Коли режим Асада почав стрімко втрачати контроль над територією під натиском повстанців наприкінці листопада 2024 року, визначальним фактом цього колапсу стала не військова поразка, а відсутність. Росія, яка майже десятиліття утримувала Асада авіаударами й дипломатичним прикриттям, не здійснила того втручання, яке рятувало його раніше. Її армія, авіація й політична увага вже були зв'язані власною війною проти України – війною, що на той момент тривала майже три роки без ознак завершення.
Асад не впав тому, що Росія зазнала поразки в Сирії. Він упав тому, що патронська модель Москви мала межу, і ця межа проходила через Україну, а не через Дамаск. Він утік до Москви не як лідер, якого зберегли, а як лідер, якого більше не мало сенсу зберігати.
Паперовий слід відступу
Найяскравіший доказ змін не риторичний, а бюрократичний. Асад надав Росії 49-річну оренду об'єктів у Хмеймімі й Тартусі – тип безстрокової угоди, яку залежний клієнт підписує зі своїм протектором. Ця оренда автоматично втратила чинність із падінням його режиму. Нова сирійська влада не успадкувала жодного зобов'язання її продовжувати – і не поспішала цього робити.
Далі відбулося приблизно півтора року перемовин, які, за власними твердженнями Дамаска, велися на його умовах. Перемовини очолював міністр закордонних справ Сирії Асаад Хасан аш-Шайбані; президент аш-Шараа за цей час двічі зустрічався з Путіним у Москві. Результат, оголошений 9 серпня 2026 року, – меморандум, який читається не як угода про базування між союзниками, а як згортання присутності. Дамаск бере адміністративний контроль над цивільною інфраструктурою об'єктів – аеропортом Хмеймім, комерційним причалом у порту Тартус, – інтегруючи їх у звичайне державне управління. Самі військові об'єкти протягом трьох місяців мають бути перетворені на те, що обидві сторони називають спільними навчально-кваліфікаційними центрами. Виведення російської техніки й особового складу з обох об'єктів фактично тривало ще з кінця 2024 року – задовго до того, як паперова угода наздогнала реальність на місці.
Що насправді означає "спільний"
Російські офіційні особи та державні медіа намагаються подати цей результат як еволюцію партнерства, а не відступ, модернізовану співпрацю, а не вихід. У цій рамці є зерно правди: за наявними повідомленнями, Москва розраховує зберегти часткове використання сирійської території як логістичного вузла для своїх операцій в Африці, де російські сили й пов'язані з ними структури залишаються активними в кількох країнах. Дамаск не був змушений – чи не бачив потреби – розривати відносини повністю.
Але логістична домовленість, надана на розсуд суверенного уряду й переглядувана за тримісячним циклом, – це принципово інша річ, ніж 49-річна оренда, підписана з клієнтським режимом, чиє виживання залежало від орендодавця. Перше – це патронаж, підкріплений залежністю. Друге – транзакційна послуга, яку уряд може переглянути або скасувати.
Це закономірність, а не епізод
Нічого з цього не варто читати ізольовано. Це вписується в ширшу закономірність: зарубіжні зобов'язання Росії стали заручником війни, яку вона сама розпочала проти України, – війни, яка поглинає гроші, техніку й політичний ресурс, колись спрямовувані на культивування саме такого впливу в інших регіонах. Сирія – просто той випадок, де цей компроміс став видимим: патрон, що дозволив клієнтському режиму впасти, бо поставив усе на іншу, самостійно розв'язану війну.
Для регіону, якому десятиліттями розповідали, що Росія – гарант, готовий залишатися, коли інші йдуть, але факти останніх двох років свідчать про протилежне. Москва пішла тоді, коли це мало найбільше значення, вела перемовини з позиції слабкості й погодилася на другорядну домовленість, яку тепер видає за стратегію. Уряди регіону, які зважують, наскільки покладатися на російські безпекові гарантії, мають свіжий і добре задокументований приклад для аналізу – не кремлівську риторику про нього, а те, що реально сталося в Сирії.
Автор – Олександр Антонюк, політичний консультант, спеціально для «Україна по-арабськи»