Іран на межі колапсу: водна криза загрожує соціальним вибухом

Три водосховища вже висохли, а Тегеран може залишитися без питної води до жовтня
Водна криза в Ірані увійшла в нову, небезпечну фазу. Три великі водосховища вже повністю висохли, ще вісім — на межі зникнення. Офіційні особи підтвердили те, чого давно боялися: проблема перестала бути сезонною надзвичайною ситуацією і перетворилася на структурний колапс, що загрожує соціальній, економічній та навіть політичній стабільності країни.
Незважаючи на обмеження споживання, рівень води у водосховищах впав більш ніж на чверть порівняно з минулим роком. Столиця, Тегеран, з її 15-мільйонним населенням, є однією з найбільш вразливих — запаси питної води можуть вичерпатися вже до жовтня. Причинами катастрофи є десятиліття руйнування інфраструктури, зміна клімату, хронічне безгосподарне управління та надмірне викачування ґрунтових вод.
Наслідки вже не є абстрактними. Цілі сільські громади, що залежали від сільського господарства, були змушені масово переселятися до і без того перевантажених міст, поглиблюючи кризи в житловому секторі, освіті та охороні здоров'я. Нестача води вже спровокувала масові протести в таких провінціях, як Хузестан та Ісфахан. Економічні збитки також є величезними: сільське господарство занепадає, промисловість скорочує виробництво, а залежність від імпорту зростає.
Водна криза в Ірані — це не просто екологічна проблема, а тест на витривалість для самого режиму. Експерти попереджають, що технічні рішення та нормування можуть лише виграти час. Потрібне повне переосмислення управління природними ресурсами: прозорість, підзвітність та справедливий розподіл.
Однак головна проблема полягає в тому, що вода в Ірані роками використовувалася як політичний інструмент, а її розподіл залежав від політичного патронажу, що лише поглиблювало недовіру до державних інституцій. Зараз ця криза ризикує перерости в щось набагато більш дестабілізуюче — кризу легітимності. У країні, яка вже обтяжена санкціями, економічною ізоляцією та геополітичним суперництвом, найекзистенційніша загроза тепер може виходити не ззовні, а висихати всередині її власних кордонів.
