Дволикий орел: як Туреччина завойовує Африку, балансуючи між "м'якою силою" та експортом зброї

Анкара постачає зброю обом сторонам конфлікту в Судані, підриваючи свою роль посередника
За останнє десятиліття Туреччина перетворилася на одного з найвпливовіших гравців в Африці, успішно поєднуючи дипломатію, проєкти розвитку та співпрацю у сфері безпеки. Позиціонуючи себе як альтернативу традиційним державам, таким як Франція, США, Росія та Китай, Анкара просуває модель "рівноправних відносин", підкріплену гаслом "світ більший за п'ять", що кидає виклик існуючому світовому порядку та знаходить відгук у країнах Глобального Півдня.
Ця політика призвела до відкриття понад 30 нових турецьких посольств з 2002 року та активної участі в регіональних конфліктах, як-от успішне посередництво між Ефіопією та Сомалі у 2024 році. Однак за блискучим дипломатичним фасадом приховується більш суперечливий аспект турецького впливу — стрімке зростання експорту зброї, що перетворило Анкару на одного з провідних постачальників озброєнь на континент.
Згідно зі Стокгольмським інститутом дослідження проблем миру, у 2024 році Туреччина посіла третє місце за обсягами експорту зброї до Західної Африки. Основою цієї стратегії є експорт бойових безпілотників компанії Baykar, на частку якої припадає понад чверть усього турецького експорту зброї. Наразі 18 африканських країн використовують ці дрони, зокрема в таких конфліктах, як в Ефіопії та Лівії. Паралельно зростає роль турецьких приватних військових компаній, насамперед SADAT, яка, за даними західних звітів, займається вербуванням сирійських бойовиків для участі у війнах у Лівії, Нігерії, Буркіна-Фасо та Нігері.
Криза в Судані є яскравим прикладом турецької суперечливості. З одного боку, Анкара виступає як політичний посередник між армією та терористичними Силами Швидкого Реагування (RSF). З іншого — правозахисні звіти свідчать, що турецька зброя підживлює конфлікт з обох сторін. Туреччина постачала обладнання суданській армії, а бойовики RSF отримували турецьку зброю через чорні ринки або захоплені склади. Таким чином, на одному полі бою турецька зброя використовується проти турецької ж зброї.
Політика Туреччини в Африці — це складний та багатогранний проєкт, що демонструє класичну двоїстість великої держави. З одного боку, Анкара майстерно використовує інструменти "м'якої сили": будує школи та мечеті, надає гуманітарну допомогу та пропонує себе як чесного посередника, що виступає за справедливий світовий порядок. Ця риторика знаходить відгук у країнах, втомлених від постколоніальної політики Заходу та хижацьких амбіцій Росії та Китаю.
З іншого боку, ця миролюбна риторика слугує прикриттям для агресивного просування "жорсткої сили" — експорту зброї та послуг приватних військових компаній. Цей бік турецької політики не лише приносить мільярдні прибутки, а й дозволяє Анкарі безпосередньо впливати на баланс сил у регіональних конфліктах.
