Дипломатія заручників: як Іран використовує арешти іноземців для шантажу Заходу
Звільнення французів вкотре підтвердило тактику Тегерана "люди в обмін на поступки"
Іран з часів Ісламської революції 1979 року використовує арешти громадян західних країн як інструмент тиску для отримання поступок від своїх супротивників. Ця стратегія, відома як "дипломатія заручників", ставить Європу та США перед складною дилемою, оскільки кожен випадок перетворюється на болісні переговори, що часто завершуються вигідними для Тегерана угодами.
Нещодавнє звільнення двох громадян Франції, Сесіль Колер та Жака Парі, після понад трьох років ув'язнення за звинуваченням у шпигунстві, стало ще одним підтвердженням цієї тактики. Париж офіційно назвав їх "державними заручниками". Їхнє звільнення відбулося після того, як Франція випустила під заставу іранку, затриману за звинуваченням у поширенні терористичної пропаганди.
Експерти зазначають, що ця стратегія сягає корінням у захоплення посольства США в Тегерані у 1979 році. "Іран використовує заручників як пішаків для отримання поступок, яких він не міг би досягти іншим шляхом", — каже Джейсон Бродський з аналітичного центру United Against Nuclear Iran. Ці поступки включають розморожування активів або звільнення іранських громадян, засуджених на Заході за тероризм чи порушення санкцій.
Схожі випадки траплялися неодноразово. У 2022 році звільнення кількох британських громадян, зокрема Назанін Загарі-Реткліфф, було пов'язане з виплатою Великою Британією старого боргу Ірану. У 2023 році п'ятеро американців були звільнені в обмін на розмороження 6 мільярдів доларів іранських активів у Південній Кореї. Подібну тактику, за словами аналітиків, використовують також Росія, Китай та Венесуела.
"Дипломатія заручників" є не просто окремими інцидентами, а одним із стовпів зовнішньої політики Ісламської Республіки. Це цинічний, але ефективний інструмент асиметричної війни, де держава, що перебуває під санкціями та в міжнародній ізоляції, використовує людські життя як валюту. Кожен арешт іноземця — це створення активу, який можна буде обміняти на щось цінне: гроші, звільнення власних агентів або політичні поступки.
Ця тактика ставить Захід у програшне становище. З одного боку, уряди не можуть кинути напризволяще своїх громадян, що змушує їх вступати в таємні переговори. З іншого — кожна така угода лише заохочує Тегеран продовжувати цю практику, демонструючи, що вона працює. Це створює порочне коло, де порятунок одних заручників створює ризик появи нових.
Експерти закликають до більш жорсткої та скоординованої відповіді. Замість того, щоб вирішувати кожен випадок окремо, пропонується запроваджувати колективні санкції та дипломатичну ізоляцію одразу після затримання будь-якого іноземця. Однак поки що Захід продовжує діяти "фрагментарно", що дозволяє Ірану й надалі успішно грати в цю небезпечну гру, де головними жертвами стають звичайні туристи, науковці чи журналісти, які випадково опинилися не в тому місці не в той час.
