Перемир'я в Судані: проблиск надії чи тактична пауза перед новою бійнею?
Лідери ворогуючих сторін погодилися на припинення вогню, але експерти сумніваються у їхній щирості
Глави ворогуючих угруповань Судану — командувач армії Абдель Фаттах Бурхан та лідер терористичних Сил швидкого реагування (RSF) Мухаммад Хамдан Дагло (Хамідті) — дали попередню згоду на тримісячне гуманітарне перемир'я. Пропозиція, висунута "четвіркою" міжнародних посередників (США, Єгипет, Саудівська Аравія та ОАЕ), передбачає припинення вогню під міжнародним контролем для полегшення гуманітарної ситуації.
Переговори, що проходять у Вашингтоні, досягли прогресу в узгодженні технічних деталей. Однак, незважаючи на тиск американських представників, остаточне підписання угоди все ще залежить від "політичної волі" сторін. Залишаються розбіжності з низки ключових питань, що ставить під сумнів довговічність будь-якого перемир'я.
На папері ця угода — довгоочікуваний прорив у конфлікті, що забрав життя сотень тисяч людей і спровокував найбільшу у світі кризу переміщення. Гуманітарне перемир'я могло б врятувати мільйони від голоду та хвороб. Однак чи може це справді призвести до чогось доброго? Глибший погляд на ситуацію змушує ставитися до новин із вкрай обережним скептицизмом.
По-перше, головна проблема — це природа самого конфлікту. Це не ідеологічна чи політична боротьба, а жорстока війна за абсолютну владу між двома генералами, Бурханом та Хамідті. Жоден із них не зацікавлений у реальному мирі, який означав би для них втрату контролю над армією, економічними активами та, зрештою, владою. Історія їхніх попередніх домовленостей — це історія порушених обіцянок. Більш імовірно, що обидві сторони розглядають перемир'я не як шлях до миру, а як тактичну паузу. Три місяці тиші — це ідеальна можливість перегрупувати виснажені сили, поповнити запаси зброї, зміцнити позиції та підготуватися до нового, ще більш жорстокого раунду боїв.
По-друге, не вирішено жодного з ключових питань. Конфлікт почався через розбіжності щодо інтеграції RSF до лав регулярної армії. Хто командуватиме об'єднаними силами? Яким буде політичний устрій країни? Як ділитимуться економічні ресурси? Гуманітарне перемир'я свідомо виносить ці питання за дужки. Але саме вони є серцем війни. Без політичного врегулювання будь-яке припинення вогню є лише тимчасовим заморожуванням конфлікту, а не його вирішенням.
По-третє, механізм "міжнародного контролю" залишається неясним. Хто саме здійснюватиме цей контроль? Якими будуть повноваження спостерігачів? Чи зможуть вони реально запобігти порушенням, чи лише фіксуватимуть їх? Без потужного мандату та готовності застосовувати силу для примусу до миру міжнародні спостерігачі ризикують перетворитися на безпорадних свідків неминучої ескалації.
Таким чином, попередню згоду Бурхана та Хамідті варто сприймати не як крок до миру, а як вимушену поступку міжнародному тиску. Це дозволяє їм тимчасово покращити свій імідж, отримати перепочинок і звинуватити супротивника в майбутньому зриві домовленостей. Справжнє питання полягає не в тому, чи буде підписано це перемир'я, а в тому, скільки тижнів чи навіть днів воно протримається до першого пострілу, який знову занурить Судан у прірву насильства. Для мільйонів суданців це може виявитися не дорогою до миру, а лише короткою зупинкою на шляху до ще більшої катастрофи.