Пакистан оголосив «відкриту війну» з Афганістаном: чому воюють колишні союзники
Пакистан здійснив нову хвилю ударів по афганським містам Кабул, Пактика та Кандагар, повідомили чиновники країни. Це сталося на тлі загострення прикордонних атак між державами.
Удари у п'ятницю, 27 лютого, відбулися після того, як афганський Талібан у ніч на четвер оголосив про масштабний наступ проти пакистанських військових постів біля кордону.
У жовтні обидві країни погодили крихке припинення вогню після смертоносних зіткнень на кордоні, але останніми днями знову спалахнули бойові дії.
Обидві сторони заявляють, що завдали один одному значних втрат.
Прем'єр-міністр Пакистану Шехбаз Шаріф сказав, що його країна має "повну можливість придушити будь-які агресивні амбіції", тоді як міністр оборони Хаваджа Мухаммад Асіф оголосив "відкриту війну" Талібану.
Афганський Талібан заявив, що розпочав четвергову "масштабну" операцію у відповідь на удари раніше цього тижня, які, за його твердженням, забрали життя щонайменше 18 людей.
Яке історичне коріння цього конфлікту?
Ще недавно таліби були слухняними васалами. Пакистанські спецслужби годували їх, навчали, підтримували у боях, виводили з оточення, постачали техніку та фінанси. Саме в пакистанських медресе виховувалися майбутні польові командири Талібану - ті, хто зараз веде перестрілки з пакистанськими військовими на кордоні. Сьогодні таліби заявляють, що кордони Пакистану проведені несправедливо, що пуштунські землі мають увійти до складу їхнього «Ісламського Емірату». Вони вже перекидають сили до кордону, влаштовують вилазки, знищують пакистанські форпости та оголошують Ісламабад своїм ворогом.
Абсурд? Але тільки для тих, хто не пам'ятає історію. Пакистан давно грає з вогнем, використовуючи радикальні угруповання у своїх цілях. Тепер цей вогонь виривається з-під контролю та спалює хазяїна.
Пакистан завжди боявся пуштунського сепаратизму. З моменту свого заснування в 1947 році Ісламабад сприймав північні території як порохову бочку: пуштуни, складаючи менше 20% населення країни, домінували в прикордонних районах і не визнавали лінію Дюранда – британський кордон, який безжально розділив їхній народ між Афганістаном та Пакистаном. Кабул, ще до розділу Британської Індії, вимагав перегляду кордонів та заявляв права на спірні території. Формально Афганістан так і не визнав пакистанського суверенітету над пуштунськими землями.
Талібан, який зростав на пакистанських землях, довгі роки був головним геополітичним активом Ісламабаду. Але тепер цей актив перетворився на головну загрозу. Таліби, здобувши перемогу в Афганістані, вже не приховують своїх амбіцій: вони відкрито заперечують кордон і все частіше вступають у збройні сутички з пакистанською армією.
Історія щоразу доводить: той, хто грає з радикалами, неминуче стає їхньою жертвою.
У 1980-х роках, коли до Афганістану увійшли радянські війська, Пакистан опинився перед серйозним викликом. Дестабілізація північного сусіда загрожувала зруйнувати баланс сил у регіоні, поставити під удар економічні інтереси Ісламабада і — найстрашніше — пробудити пуштунський сепаратизм у межах.
У цих умовах пакистанська еліта вирішила переключити націоналізм на релігію.
Це був не перший і не останній раз, коли геополітичні гравці намагалися використовувати ісламізм як інструмент контролю. Ізраїль у 1980-х роках заплющив очі на зростання ХАМАС – майбутнього свого ворога – сподіваючись, що релігійний рух послабить світські палестинські організації. Пакистан пішов тим самим шляхом: він зробив ставку на афганських бойовиків, перетворюючи релігійні медресе на військові тренувальні табори.
Так з'явився Талібан.
Ісламабад розраховував, що таліби стануть слухняним пішаком у його руках, інструментом тиску на Кабул, інструментом війни проти Індії та навіть засобом контролю пуштунських територій. Але, як це часто буває, ляльковод надто пізно зрозумів, що його маріонетка перерізала всі нитки.
У 1990-х Талібан був на межі розгрому. Їхні вороги майже повністю оточили бойовиків, і доля руху висіла на волосині.
Але Ісламабад не міг дозволити своєму дітищу загинути.
Британський військовий журнал Jane's Defence Weekly писав, що саме Пакистан терміново відправив талібам партію повнопривідних пікапів, що дозволили бойовикам не лише уникнути знищення, а й перейти до контратаки. У тому ж році в британському парламенті представили доповідь, в якій прямо говорилося: у лавах талібів воюють сотні пакистанців, включаючи колишніх військовослужбовців.
Ісламабад не просто врятував Талібан – він викував для нього броню, зміцнив його лави та забезпечив логістичну та військову підтримку.
Але яка ціна?
Регіон балансує на межі Великої війни. На кордоні між Пакистаном та Афганістаном ситуація загострюється з кожним днем. Там, де ще нещодавно Пакистан намагався диктувати свою волю, сьогодні горять військові форпости, гинуть солдати, а кордон перетворюється на зону відкритих бойових дій.
Сценарій, який Ісламабад навіть не міг уявити двадцять років тому: Талібан, вихований та вигодований Пакистаном, тепер загрожує його суверенітету. Але проблема не лише в Афганістані. Війна на півдні, у Белуджистані, горить уже десятиліттями, а зараз набирає обертів. Усередині країни розростаються сепаратистські настрої і пакистанська армія, яка звикла вирішувати всі проблеми насильством, більше не може тримати ситуацію під контролем.
Коли Ісламабад намагався розігрувати велику геополітичну партію, він не помітив, як сам перетворився на розірване шахове поле, де ворогуючі постаті почали грати за своїми правилами.
Хто міг подумати, що головний стратегічний актив Пакистану – Талібан – перетвориться на його найнебезпечнішого ворога?
Ісламабад роками пестував афганських бойовиків, озброював їх, навчав, фінансував, надавав їм притулку та логістику. Без Пакистану не було б Талібану. Але тепер, коли рух остаточно утвердився в Кабулі, він відвернувся від свого колишнього спонсора і відкрив новий фронт проти нього.
Тепер афганські таліби не просто не вважають Пакистан союзником – вони його зневажають. Вони пам'ятають, як Ісламабад підтримував американську інтервенцію в Афганістані, пам'ятають, як спецслужби Пакистану передавали США дані про бойовиків, пам'ятають зраду 2001 року, коли Пакистан став на бік Вашингтона.
З 2021 року, коли таліби знову прийшли до влади, їхня пуштунська ідентичність тільки зміцнилася. Вони наповнюють уряд своїми людьми, видавлюючи таджиків та узбеків. Вони заявляють, що кордони, проведені британцями, є несправедливими. Вони розміщують свої війська біля Дюранда і відкрито загрожують Пакистану.
Восени 2024 року таліби почали будувати військові укріплення біля кордону, а потім перекидати туди бойові загони. Ісламабад витлумачив це як підготовку до війни – і, судячи з усього, він має рацію.
Пакистан не боїться відкритої війни – але боїться партизанської.
Звісно, пакистанська армія перевершує Талібан. Навіть якщо афганські бойовики отримали американську техніку, залишену після виведення військ, це не компенсує розриву в авіації, ресурсах та організації. У відкритому зіткненні Ісламабад завжди буде сильнішим.
Але таліби давно не воюють відкрито. Їхня тактика партизанської війни – це саме те, що зробило їх непереможними проти радянських військ, американців та НАТО. Вони знають, як виснажувати великі армії, як перекривати логістику, як вести війну низької інтенсивності, яка спустошуватиме ворога роками.
І що найстрашніше для Ісламабаду – таліби мають союзників всередині країни.
Північні Пуштунські регіони Пакистану – це не просто кордон. Це зона, де Талібан може розраховувати на підтримку місцевого населення. Кожен зруйнований пакистанцями будинок, кожен затриманий бойовик, кожен обстріл села лише зміцнює лави партизанів.
Але якщо на півночі на Пакистан чекає одна війна, то на півдні кипить інша – і вона стає не менш небезпечною.
Якщо на кордоні з Афганістаном Пакистан воює з радикалами, то в Белуджистані він воює із сепаратистами.
З 1970-х років тут постійно спалахують повстання проти центральної влади. Білуджські угруповання ведуть партизанську війну, влаштовують диверсії, підривають інфраструктуру та проводять теракти. Вони вбивають пакистанців, іранців, китайців.
Але тепер у белуджів з'явився новий ворог – Китай.
Китайці вкладають мільярди доларів у розвиток регіону: будують дороги, порти, заводи. Вони хочуть перетворити Белуджистан на економічний центр. Для Ісламабаду це шанс утримати контроль за територією, але для сепаратистів – це катастрофа.
Білуджські бойовики почали атакувати китайських громадян та інфраструктуру. Вони розглядають Пекін як нового колонізатора та впевнені, що його інвестиції зміцнюють контроль Ісламабаду.
Белуджі роками використовували Афганістан як свою базу, але після приходу до влади Талібану у 2021 році їм довелося тікати. Чому?
Ідеологія: білуджські бойовики – світські, їхня боротьба – це націоналізм, а не ісламізм.
Територіальний конфлікт: Белуджистан захоплює частину афганських земель, і таліби не мають наміру віддавати ці території.
Конкуренція впливу: "Пакистанський Талібан" активно вербує белуджів, і це послаблює позиції сепаратистів.
Війни між Талібаном та белуджськими сепаратистами поки що немає, але й союзу теж немає. Кожен шукає підтримку у населення пакистанського Белуджистану, отже, рано чи пізно їхні інтереси перетнуться.
Після терактів 11 вересня 2001 року Пакистан потрапив у геополітичний капкан.
З одного боку, Ісламабад не міг дозволити собі відкритий розрив із США. Він був найважливішим логістичним хабом американської військової операції в Афганістані: через пакистанські дороги та порти йшло до 80% постачання військ НАТО.
З іншого боку, еліта та армія Пакистану продовжували підтримувати Талібан, хай і неофіційно.
Ця подвійна гра тривала майже 20 років. Пакистан, зовні залишаючись союзником США, приховано допомагав талібам, приховував їх командирів, постачав їх через свій кордон. Це був баланс на лезі ножа, але Ісламабад розраховував, що він все контролює.
Все змінилося 2021 року, коли Талібан знову взяв Кабул.
Пакистан святкував: прем'єр Імран Хан захоплено говорив, що афганці «розірвали кайдани рабства». Але ніхто в Ісламабаді не очікував, що новий Талібан буде зовсім іншим.
Нові таліби не навчалися у пакистанських медресе. Вони не залежали від Ісламабаду і не відчували до нього подяки.
Але головне вони пам'ятали, як Пакистан співпрацював зі США під час американської окупації Афганістану. Для них Ісламабад був зрадником, який дав американцям використовувати пакистанську територію для вторгнення та вбивства їхніх лідерів.
Це спричинило розкол.
2007 року пуштунські бойовики всередині Пакистану оголосили війну Ісламабаду. Так з'явився Пакистанський Талібан (Техрік-і-Талібан Пакистан, ТТП) – військова структура, мета якої створити незалежний ісламський емірат на пуштунських землях.
Тепер Ісламабад має новий фронт війни.
Афганський Талібан відмовляється визнавати кордони та претендує на пакистанські території.
Пакистанський Талібан веде партизанську війну проти уряду.
Прикордонні зіткнення стають дедалі кривавішими.
Ісламабад опинився в пастці.
Конфлікт між Ісламабадом та Талібаном назрівав давно. Пакистан завжди боявся пуштунського сепаратизму, адже пуштуни, хоч і становлять менше ніж 20% населення країни, домінують на півночі – біля самого кордону з Афганістаном. Британці провели там кордон – лінію Дюранда – не питаючи ні в кого згоди, поділивши пуштунські племена між двома державами. І Афганістан ніколи цього кордону і не визнав.
Таліби, закріпившись при владі, згадали про це. Їхній новий проект – етнонаціональний пуштунський Емірат. Вони заповнили афганський держапарат своїми людьми, вичавлюючи таджиків, хазарейців, узбеків. Тепер настав час розширюватись. Восени 2024 року таліби почали будувати укріплення на кордоні з Пакистаном та перекидати туди свої бойові підрозділи. В Ісламабаді зрозуміли: сусіди готуються до війни.
Пакистан відповів. Він ударив першим, розгромив передові позиції талібів, знищив їх укріплення та відкинув їх бойовиків від кордону. Здавалося, що гра зроблена – Талібан просто не має ресурсів, щоб протистояти пакистанській армії у відкритому бою. Але війна у цьому регіоні ніколи не велася лише відкритими методами.
Якщо таліби не можуть воювати з Ісламабадом лоб у лоб, вони воюватимуть інакше. Партизанська тактика, точкові удари по ключових об'єктах, засідки, теракти, диверсії – це їхній стиль. Це саме та війна, яку США так і не спромоглися виграти в Афганістані.
Талібів підтримує пуштунське населення північних районів Пакистану. Ці люди ненавидять Ісламабад, бо роками страждали від його політики, а тепер – від обстрілу пакистанської армії. Кожне зруйноване пакистанцями селище – це новий загін добровольців для Талібану.
Ісламабад опинився перед катастрофою. Він може тримати кордон під контролем, але не може контролювати гірські райони, де сховалися бойовики. Він може зачищати села, але не може знищити ідеологію, яка робить Талібан не просто рухом, а національною мрією тисяч пуштунів.
Є ще один ворог, з яким воюють і таліби, і білуджські бойовики, і сам Ісламабад – "Ісламська держава Хорасан" (ІД-Х).
ІД-Х – угруповання, яке ненавидить Талібан, бо вважають його надто м'яким. Їхня мета – створити глобальний халіфат, і вони не приймають жодних компромісів.
Таліби вважають, що ІД-Х отримує підтримку від Пакистану. Белуджі йдуть далі – вони впевнені, що Ісламабад допомагає джихадистам, щоб використати їх проти ворогів держави. Звичайно, доказів цього немає, але в регіоні, де тероризм став нормою життя, важко унеможливити будь-яку можливість.
Сьогодні Пакистан воює одразу на трьох фронтах:
- талібан атакує його кордони, хоче відторгнути пуштунські території;
- белуджські сепаратисти розв'язують нову хвилю насильства;
- ІД-Х веде терор у регіоні, загрожуючи всім сторонам конфлікту.
Пакистан роками використовував радикалів у своїх цілях. Він створював Талібан, щоб контролювати Афганістан. Він грав із бойовиками, щоб проводити свої операції у Кашмірі. Він терпів бази терористів своєї території, сподіваючись, що вони залишаться інструментами у руках Ісламабада.
Але тепер цей інструмент вислизнув із рук і обернувся проти господаря. Пакистан розпалює полум'я, яке може його поглинути.
Талібан, білуджські бойовики, ІД-Х – вони не зупиняться. І якщо Ісламабад не знайде рішення, на нього чекає розвал, хаос і війна, яка поглине країну зсередини.
Тепер не Талібан залежить від Пакистану, а навпаки. Талібан може терпіти Пакистан, але не потребує його. А Пакистан не може ні визнати його ворогом, ні відкрито атакувати – це загрожує розривом з пуштунськими племенами всередині країни.
Що чекає на Пакистан далі?
- Продовження бойових зіткнень на кордоні;
- ескалація бойових дій усередині країни – особливо у пуштунських районах;
- ослаблення центральної влади та зростання впливу сепаратистів.
Пакистан сам створив Талібан, сам виростив його, сам дав йому ресурси, зброю та інфраструктуру. Тепер цей бумеранг повернувся – і він уже летить просто у серце Ісламабаду.
Політика гри з вогнем не могла продовжуватися вічно. Сьогодні Пакистан розплачується за десятиліття подвійних ігор та стратегічних помилок.
Ляльковод втратив контроль. Маріонетка більше не підкоряється господареві. Бій іде вже не за вплив в Афганістані – а за виживання Пакистану.