Ядерні амбіції проти спраги: Іран на межі водної катастрофи
Сусіди інвестували в опріснення, а Тегеран – у ядерну програму та ракети
Іран, країна, оточена водами Арабської затоки, затоки Оман та Каспійського моря, переживає одну з найгостріших водних криз у світі. Цей парадокс стає ще більш очевидним на тлі успіхів сусідніх країн, таких як Кувейт, Катар та ОАЕ, які перетворили дефіцит води на історію успішного управління ресурсами. Криза в Ірані, на думку аналітиків, є наслідком не лише природних умов, а й десятиліть урядової безгосподарності та помилкового планування.
У той час як країни Арабської затоки вкладали значні кошти в передову водну інфраструктуру, Іран спрямовував величезні ресурси на дорогі ядерні проєкти та розробку балістичних ракет, залишаючи своїх громадян боротися зі спрагою та посухою. Кувейт, наприклад, забезпечує 93% своїх потреб у воді завдяки восьми опріснювальним установкам. Саудівська Аравія є найбільшим у світі виробником опрісненої води, покриваючи понад половину потреб населення.
На противагу цьому, опріснювальні потужності Ірану забезпечують менше 3% потреб країни. Більшість із них — це невеликі установки, що використовують застарілі та неефективні технології. Внаслідок цього країна вдалася до нестійких практик водокористування, що призвело до критичного зниження рівня ґрунтових вод та екологічної деградації. Деякі міста вже стикаються з явищем "смерті водоносних горизонтів", коли надмірне викачування води спричиняє просідання ґрунту.
Водна криза в Ірані — це не природне лихо, а рукотворна катастрофа, породжена політичними пріоритетами режиму. Вибір на користь ядерної програми та військової могутності замість інвестицій у життєво важливу інфраструктуру є яскравою ілюстрацією розриву між амбіціями влади та реальними потребами населення. За оцінками, вартість будівництва одного ядерного реактора могла б покрити витрати на створення десятків сучасних опріснювальних комплексів, здатних забезпечити водою мільйони людей.
Досвід сусідніх країн демонструє, що дефіцит ресурсів — це не вирок, а виклик, що вимагає стратегічного планування. Інвестуючи у водну безпеку, країни Арабської затоки зміцнюють свою національну стійкість та соціальну стабільність. Натомість іранський режим, ігноруючи базові потреби, не лише поглиблює гуманітарну кризу, а й створює передумови для внутрішньої нестабільності, адже боротьба за воду історично є одним із найпотужніших каталізаторів соціальних вибухів. Це наочний приклад того, як агресивна зовнішня політика може підірвати основи власної держави зсередини.